Етіологія  гострокінцевих кондилом (генітальних, венеричних бородавок) вірусна. Збудники папіломавіруси 16 і 18 типів передаються прямим контактним, переважно статевим, шляхом. Інкубаційний період 1-9 місяців. Гострокінцеві кондиломи трапляються часто у осіб, які рано почали статеве життя і ведуть його активно. Ці віруси надзвичайно стійкі до дезінфікуючих речовин, але їх вбиває висока температура при автоклавуванні. Отже, медичні інструменти слід дезінфікувати саме таким способом. Вважається, що ці папіломавіруси мають відношення до проблеми генітального раку. Переродження гострокінцевих кондилом у рак спостерігається у 6-26%. Жінки, які перехворіли на гострокінцеві кондиломи, мають у 1-2 тисячі разів більші шанси захворіти на рак шийки матки. При неоплазіях геніталій папіломавіруси виділяють у 84% хворих. А високий відсоток рецидивів при ракових хворобах геніталій пов’язують із наявністю латентних папіломавірусів. При наявності у вагітних жінок гострокінцевих кондилом у їхніх немовлят можуть розвинутись лярингеальні або кон’юнктивальні папіломи.

Простий герпес займає  провідне  місце серед вірусних хвороб людини, а 95% населення є носіями вірусу. Згідно з даними ВООЗ в останні роки  збільшується захворюваність на цю інфекцію, а також кількість  ускладнених форм. Збудник - вірус  простого  герпесу.  Розрізняють два типи вірусу. Перший тип передається повітряно-крапельним,  рідше  контактним, шляхом  і  спричиняє ураження шкіри обличчя /особливо  навколоротової ділянки/. Другий тип вірусу передається переважно статевим  шляхом і є причиною розвитку генітального герпесу.  Характерною  особливістю   герпетичної інфекції людини є те, що після першого контакту з нею вірус пожиттєво  зберігається у латентному стані в регіонарних сенсорних гангліях. У розвитку інфекційного процесу  має  значення стан макроорганізму, у третині  випадків хвороба рецидивує до 6-8 і більше  разів на рік. Після інфікування в організмі утворюються антитіла  до  вірусу простого герпесу і в подальшому  впродовж усього життя зберігаються на відносно постійному рівні. Рецидиви  хвороби ці антитіла не попереджують. Найчастіша  локалізація:  губи, обличчя, кон`юнктива і рогівка ока, сідниці.  Первинний  ГЕНІТАЛЬНИЙ  ГЕРПЕС виникає після 1-10-денного інкубаційного періоду і проявляється у жінок гострим везикульозним вульвовагінітом або ендоцервіцитом, у чоловіків - гострим герпетичним баланопоститом.

Етіологічна структура урогенітальних інфекцій постійно змінюється.

Останнім часом різко зросла частота хламідійної, вірусної, мікоплазменної та змішаної інфекцій, боротьба з якими являє значні труднощі в зв’язку з резистентністю до антибіотиків та особливостями реакцій організму.

Захворювання людини, що викликані мікоплазмами, об’єднують в групу мікоплазмозів. Збудники цієї групи інфекцій – мікоплазми – дрібні прокаріоти. З числа мікоплазм, виділених в людини, п’ять видів є патогенними для людини.

Хламідіоз - одна з найбільш поширених інфекцій людини з серйозними медико-соціальними наслідками. За даними ВООЗ у світі щороку знову заражається С.trachomatis статевим шляхом близько 90 - 100 млн чоловік, а число інфікованих хламідіями людей на всій земній кулі за найскромнішими підрахунками досягає одного мільярда. По даним ВІЗ і численних вітчизняних і зарубіжних дослідників, урогенітальний хламідіоз є одним з найпоширеніших захворювань, що передаються статевим шляхом, тому серйозну проблему для сучасної венерології представляє пошук максимально ефективних засобів лікування так званих негонококкових запальних захворювань органів сечостатевої системи. За різними даними від 5 до 15 % молодих сексуально активних людей уражені хламідійною інфекцією. Лише С.pneumoniae інфіковано 60-79% населення земної кулі. В переважній більшості випадків інфекція перебігає безсимптомно. Хламідійна інфекція викликає досить велику групу захворювань. Її значення в інфекційній патології визначається тривалим персистуючим перебігом, багатовогнищевим ураженням тканин, органів та систем: сечостатевої системи, суглобів, очей, нервової системи та органів дихання та інших систем організму людини та тварин.

Специфічне ураження сечостатевих органів, обумовлене вагінальною трихомонадою називається сечостатевим  трихомонозом.

Трихомоноз - широко поширене паразитарне захворювання. Щорічно в світі захворюють на трихомоноз близько 180 млн  чоловік.  У  чоловіків захворювання  нерідко буває  транзиторним,  асимптомним, діагностується важко,  а тому і реєструється значно рідше, аніж у жінок.

Сечостатевий трихомоноз  являє собою інфекцію,  що передається, як правило,   статевим шляхом  і нерідко поєднується з гонококами, хламідіями,  мікоплазмами, гарднерелами   та   грибами Сandida. Нестатевий  шлях  передачи інфекції практичного значення не має.

Трихомонада -  специфічний  паразит людини,   в природних умовах не викликає захворювання у тварин.  Вагінальні трихомонади не можуть  існувати  поза людського організму,  тому сечостатевий трихомоноз таке ж специфічне захворювання як і гонорея.

Гонорея - інфекційне захворювання, збудником якого є гонокок.  Гонорея передається  від хворого або носія здоровій людині  переважно  статевим  шляхом . Гонококове запалення, як правило, локалізується в сечостатевих органах.  У жінок часто в сечостатевих органах  одночасно або послідовно виникає кілька вогнищ запалення. Запалення  слизових  оболонок сечостатевих органів  супроводжується гнійними або слизово-гнійними виділеннями  з  уретри  у чоловіків, з  уретри та шийки матки у жінок та суб'єктивними розладами. Захворювання відоме зі стародавніх часів. Перші відомості про недугу доходять до нас із ІІ сторіччя до нашої ери, коли античний доктор Гален увів термін „гонорея”, що в перекладі означає „сім’явилиття”. Кілька тисячоліть люди страждали на цю хворобу, точно не знаючи, що є її причиною. І тільки 1879 року відомий дослідник Альберт Нейсер відкрив бактерію, що викликає гонорею. Збудником гонореї (триперу) є мікроб гонокок - Neisseria gonorrhoeae. Його життєздатність поза людським організмом невелика, на повітрі він гине через декілька хвилин. Однак у вологому середовищі (мочалка, рушник) мікроб може існувати близько доби. Швидко гине в кислому середовищі, при висиханні, від впливу навіть слабких розчинів антисептиків. У Біблії  згадується про  "нечисті  витікання"  із сечовипускного каналу у чоловіків та вказується на заразність цих виділень. Про захворювання статевих  органів  у чоловіків та жінок з виділеннями згадував Гіпократ. В індійських книгах IV віку до н.е.  описано   різних гонореєподібних захворювань. Нині  гонорея  є однією з найбільш поширених інфекцій взагалі і  найчастішим  з венеричних захворювань.  За деякими даними щорічне число захворілих на гонорею в світі оцінюється в 62 млн чоловік.

Багато років ця хвороба не мала офіційної назви. Італійці, німці, поляки й англійці називали її «французькою хворобою». Французи називали її «неаполітанською хворобою», неаполітанці «іспанською хворобою», португальці – «кастильською хворобою», а турки – «християнською хворобою». Іспанський лікар, що першим узявся лікувати сифіліс, - доктор Рюй Діас де Ісла, - називав його «еспаньольським змієм».

Сифіліс зробив свій європейський дебют у Барселоні 1493 р. Діас де Ісла згодом заявляв, що лікував капітана «Ніньї» Вісенте Пінсона; загальновизнано, що сифіліс перетнув Атлантику разом з командою Колумба. Хай там як, завезли його моряки чи раби, сифіліс досяг Неаполя 1494р., саме вчасно, щоб привітати навалу французького війська. Коли наступного року найманців французького короля розігнали, вони привезли сифіліс майже до кожної європейської країни. 1495 року імператор Максиміліан видав указ проти „лихого висипу”, вважаючи, що то Божа покара за блюзнірство. 1496 р., місто Женева намагалось очистити свої сифілітичні борделі. 1497 р. у далекому Единбурзі закон звелів засилати хворих на сифіліс на острів Інчкейт під загрозою кари тавруванням. Про воєнну кампанію Карла VIII в Італії Вольтер згодом напише: „Франція аж ніяк не втратила всього завойованого. Вона зберегла сифіліс”.